Сьогодні Україна переживає складний етап свого розвитку – Євромайдан і Революція гідності, тимчасова втрата Криму та військові дії на Сході країни, системна криза суспільства та проголошення європейського вектора цивілізаційного розвитку, початок цілого комплексу необхідних суспільству і державі реформ. У цих складних умовах викликів і загроз громадяни України стають творцями й безпосередніми учасниками процесів, покликаних забезпечити динамічний і складний перехід до нової якості демократичного суспільства, в якому підвищується рівень політичної участі громадян, ступінь забезпечення прав і свобод, утвердження їх гідності.

Нові виклики сьогодення дають підстави бути впевненими, що національна система освіти і виховання має стати потужною націєтворчою і державотворчою силою, рушієм побудови демократичної незалежної і цілісної України.

Перед системою освіти і виховання стоїть імператив докорінного оновлення, очищення від стереотипів, шаблонів мислення, псевдоідей і лжецінностей минулого і сучасного з метою успішного розв’язання державотворчих завдань.

Тому на часі є визначення нової стратегії виховання – узагальненої моделі дій, необхідних для досягнення поставлених перед системою освіти і виховання багатовекторних цілей шляхом координації та розподілу її ресурсів.

Варто визнати, що за період незалежності України на державному рівні було розроблено низку документів, які визначили концептуальні засади виховної роботи, зокрема: Концепція національного виховання (1994), Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти (1996), Концепція національно-патріотичного виховання (2009), Основні орієнтири виховання учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів (2011), Концепція Загальнодержавної цільової програми патріотичного виховання громадян на 2013-2017 рр., Концепція громадянської освіти та виховання в Україні (2012). Вони залишаються актуальними в побудові сучасної системи виховної роботи.

Водночас очевидним є те, що внаслідок суттєвих розходжень між продекларованими і реальними векторами розвитку держави, внаслідок неоднозначних поглядів правлячих еліт на ідеологію і напрями розвитку освіти, багато позитивних і вартісних для української державності концептів виховної роботи залишилися за межами практичної реалізації і конкретних кроків. Як результат – нездатність значної кількості покоління народжених у незалежній державі громадян повною мірою зорієнтуватися у ситуації, яка склалася, правильно розставити необхідні акценти щодо державницьких, національних і особистісних пріоритетів. Тривожними є факти масштабного маніпулювання суспільною свідомістю, поширення недостовірної і неправдивої інформації, проблеми національної ідентифікації, міжособистої нетерпимості, девальвації морально-духовних цінностей тощо.

Нині, як ніколи, потрібні нові підходи і нові шляхи до виховання патріотизму як почуття і як базової якості особистості. При цьому потрібно враховувати, що Україна має давню і величну культуру та історію, досвід державницького життя, які виступають потужним джерелом і міцним підґрунтям виховання дітей і молоді. Вони вже ввійшли до освітнього і загальновиховного простору, але нинішні суспільні процеси вимагають їх переосмислення, яке відкриває нові можливості для освітньої сфери.

Важливим у світлі гострих проблем сучасності стало затвердження Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді (наказ МОНУ № 641 від 16 червня 2015 року) та прийняття загальнодержавного плану дій щодо її практичної реалізації - «Стратегії національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки» (Указ Президента України від 13 жовтня 2015 року № 580/2015).

Наголошено, що національно-патріотичне виховання дітей та молоді має стати одним із пріоритетних напрямів діяльності держави, а злагоджена, системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, навчальних закладів, інститутів громадянського суспільства, громадян повинна забезпечити формування національно-патріотичного виховного простору, ефективного щодо розвитку громадянина як високоморальної особистості, яка плекає українські традиції, духовні цінності, володіє відповідними знаннями, вміннями та навичками, здатна реалізувати свій потенціал в умовах сучасного суспільства, сповідує європейські цінності, готова до виконання обов’язку із захисту Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України.

В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації. Інтегруючими чинниками у вирішенні стратегічних виховних завдань на загальнодержавному рівні є єдина територія, державна мова, правовий простір, національна культура, наука і освіта, які у своїй сукупності утворюють єдиний виховний простір як об’єктивну умову її соціалізації.

Виховний простір – результат конструктивної діяльності соціальних суб’єктів різного рівня – індивідуальних (педагоги, діти, батьки, громадські діячі, депутати, соціальні працівники, лікарі, спортсмени тощо) і колективних (професійні спільноти, піклувальні ради, батьківські ради, методичні об’єднання класних керівників, органи учнівського самоврядування, дитячі громадські організації та ін.), що полягає у інтегрованому впливі на процес формування і розвиток особистості з метою забезпечення відчуття психологічного комфорту й сприятливих умов для її самовизначення, саморозвитку і самореалізації.

Виховний простір розглядають як частину потенційного виховного середовища, освоєну вихователями та вихованцями; поле виховної діяльності, що цілеспрямовано розвивається і перетворюється. Виховне середовище, за визначеннями науковців (І.Бех, Д.Григор’єв, В.Кириченко, Ю.Мануйлов, Н.Селіванова, О.Соколова), - це сукупність факторів, що реально склалася і функціонує в соціумі.

Перетворення певного середовища у виховний простір не тільки підвищує його виховний потенціал, але й створює можливість більш ефективно керувати ним (І.Бех, В.Кaраковський, В.Кириченко, Л.Новікова, Н.Селіванова, О.Соколова).

Основним механізмом створення виховного простору є взаємодія суб’єктів, об’єднаних однаковим розумінням концепції виховного простору, педагогічних задач, єдиними принципами і підходами до виховання, подіями, у яких ключовим технологічним моментом є їхня спільна перетворююча діяльність. Тому, найбільш істотною якісною характеристикою виховного простору є узгоджена цілісність, адже саме вона забезпечує ефективність його впливу на особистість дитини.