Як так сталося, що в Україні навіть зараз, на початку ХХІ століття, на відміну від більшості європейських країн, можна порівняно легко знайти селянський одяг початку минулого століття (тобто дореволюційний та довоєнний)? Не буду стверджувати, що моя версія відповіді є єдино-правильною, це всього лише моє суб’єктивне припущення.

На мою упереджену думку, так сталося, тому що свого часу в наслідок багатьох безрадісних подій, Україна на початку минулого століття  була в індустріальному плані відсталою, нерозвиненою країною, більшість населення була зайняту у сільському господарстві, яке велося хоч і на родючих землях, але способом екстенсивним і дуже трудомістким...

В таких умовах селяни важкою, здебільшого ручною, працею мусили виробляти практично всі засоби для свого існування: їжу, одяг, хатнє начиння... Сьогодні ми захоплюємося народним мистецтвом та селянським одягом початку ХХ-го століття, вишивкою, оздобленням і тд., але в той час у селян просто не було вибору (хочеш мати гарну ношу - зроби її собі сам!). На збіжжі вирощеному на землі не можна було заробити стільки, аби накупити собі не те що готового одягу, а хай навіть якісного мануфактурного сукна, чи готової бавовняної тканини. Отже, єдиним можливим способом надбати собі одежину було: посіяти та виростити льон чи коноплі, зібрати, обробити, напрясти ниток (вручну веретеном або трохи швидше прядкою), наткати з тих ниток полотна, закроїти та вишити сорочки... а все це - тижні і місяці важкої праці! Нам сьогоднішнім витратність такого процесу, а ще й в тих умовах (світло від свічки, нема гарячої води і електрики тощо), важко навіть уявити. Думаю, що лише одиниці з нас протрималися б в таких умовах більше кількох днів, і майже стовідсотково ні у кого з нас сучасних не стало б терпіння у тих умовах виготовляти собі не просто по одному зразку, а весь необхідний одяг (для себе і своєї родини).

Чим ближче селяни жили до індустріально розвинених міст, тим більше було у них можливостей заробити більше грошей від продажу свого збіжжя (бо навіщо одному селянину купувати у іншого та витрачати гроші на те, що він сам міг виростити чи зробити, а міщани готові були платили гроші за збіжжя, бо самі його не вирощували). Доказом цього є той факт, що чим ближче до великих промислових міст (Київ, Львів), тим менше зустрічається давніх сорочок на домотканому полотні (а переважно на крамному), і навпаки, чим далі від промислових осередків, тим більше зразків одягу з високою часткою ручних процесів (свити з домотканого сукна, полотно не з крамних ниток тощо).

Як когось цікавить цей економічний механізм, відсилаю до праці Еріка Райнерта "Чому багаті країни збагатіли і чому бідні лишаються бідними" - там дуже доступно пояснено, чому збільшувана прибутковість практично неможлива у сільському господарстві і чому виробництво та промисловість на той час були шляхом до збагачення націй. Подальша індустріалізація (вже за совєтів) відбувалась за фактично рабовласницького ладу, бо у селян спершу все відібрали, а потім зробили їх рабами аж до кінця 60-х, відповідно, про які гроші та які закупи одягу могло йтися, коли працювали за трудодні?

Що ми маємо у висліді - оскільки Україна була підневільною частиною імперій, вона використовувалась як сировинний додаток (про "житницю Європи" всі чули, але гордитись тут нема чим, бо це ознака нашої відсталости та нерозвинутости - ми постачали збіжжя, в той час як розвиненіші країни нарощували обробну промисловість та послуги, які забезпечували їм збільшувану прибутковість). В таких умовах, селяни були вимушені виробляти одяг собі самостійно, бо своєю працею на землі не могли заробити достатньо грошей на готовий одяг. Все це ще й помножене на талант творців і призвело до такої кількості та такої якості давніх зразків, які ми ще можемо знайти сьогодні. Тому, на мою упереджену думку, ми мали б шанувати важку працю тих майстрів і шана ця мала б виражатися у збереженні їхніх витворів, в похідному від збереження вмінні відтворювати такі витвори (реконструкціях) та в подальшому розвитку мистецтв. Далі -  тисни тут