Батькам украй складно виправити самооцінку своєї дитини, хоча вони дуже стараються це зробити. Їм важко бачити, як дитина влаштовує істерику або опускає руки через свою невпевненість. Співпереживаючи емоційний стан своїх дітей, батьки намагаються знайти способи допомогти їм та якось мотивувати. Але, на жаль, із самооцінкою справи йдуть інакше. І правда полягає в тому, що кращі почуття не приведуть дитину до кращої поведінки, а ось краща поведінка призведе її до кращих почуттів.

Що це означає? Психологи стверджують, що в дітей самооцінка розвивається тоді, коли вони виконують щось складне чи нестандартне – те, що кидає їм виклик. Наприклад, коли ваша дитина тільки навчилась ходити, ви хвалили її та пишались її досягненнями. Але зараз, коли вона вже підросла, ви не станете її хвалити за це. Дітей треба хвалити за те, над виконанням чого треба попрацювати. Саме тоді, коли дитина вирішує якесь непросте для неї завдання, і формується її самооцінка.

    Кілька тисяч років тому, у 360 році до н. е., Платон не рекомендував примушувати студентів до навчання: «З елементами навчання... треба знайомити розум у дитинстві; проте в жодному разі не можна примушувати вчитись. Вільна людина не повинна ставати рабом у набутті знань будь-якого роду. Тілесні вправи, якщо ними займатися вимушено, не завдають шкоди організму, але знання, набуте під примусом, не затримується в пам’яті».

У наш час ми можемо підтримати ці рекомендації, уникнути примусового навчання, створити для дітей найкращі умови та сприяти виробленню навичок для успішного навчання, роблячи все це на підставі неврологічних досліджень процесу осягнення знань. Завдяки сучасним технологіям ми маємо можливість у буквальному сенсі бачити, як стрес і допитливість вибирають те, яку сенсорну інформацію впускати в наші нейронні мережі й де цей «вхід» закінчується.