Не стати українським поетом, зростаючи в атмосфері, де шанувалися культура, національна ідентичність, талант, інтелект, демократичні традиції, певно, було неможливо. Люди, які оточували його з раннього дитинства, – мовознавці Павло Житецький та Кость Михальчук, історик Володимир Антонович, композитор Микола Лисенко, драматург і театральний діяч Михайло Старицький, – заснували «Стару Громаду», — культурницький осередок інтелігенції, який відіграв велику роль у відродженні української нації. Його батько Тадей Рильський був київським «шістдесятником» ХІХ століття.
У 1920-х роках молодий Максим Рильський тяжів до кола поетів, яких критика назвала неокласиками – нагінки на них дуже скоро почали нагадувати політичне цькування. Наставали похмурі часи сталінських репресій. Навесні 1930 року влада влаштувала в Харкові публічний процес над СВУ (Спілкою визволення України). Сорок п’ять підсудних — учені, письменники, священики. 19 березня 1931 р. (у день народження!) М.Рильського арештували за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації. Поета з конвоєм повели до Лук’янівської тюрми, де він пробув рівно п’ять місяців.
У такий спосіб репресивна машина робила свою ганебну справу – своєрідну ініціацію – посвячення поета українського в поети радянські. Завдання ставилося диявольське: зламати людину, поселити в її душі страх, потребу вічного озирання, саморевізії. З того часу дамоклів меч завис над головою поета навічно. Оригінальна поезія Рильського пережила в цю пору спад художньої сили. Зате в повному блиску продовжував жити Рильський-перекладач.
Чи ж дивно, що з’явилися в той час з-під пера М.Рильського і «Пісня про Сталіна» (покладена на музику Л.Ревуцьким), і збірка для дітей «Піснею про Сталіна починаймо день» (1951)? Вимушені славослів’я не були тоді рідкістю; як відомо, вони мали місце й у драматичних творчих долях М.Булгакова, А.Ахматової, О.Мандельштама…
Специфіка становища письменників масштабу М.Рильського полягала в тому, що влада в часи сталінського тоталітаризму обрала щодо них політику пряника й батога. 1942 року М.Рильському за кілька поетичних збірок і за поему «Мандрівка в молодість» присудили Сталінську премію першого ступеня (половину суми поет передав у фонд оборони). Наступного року його обрали дійсним членом Академії наук УРСР, прийняли до партії та доручили очолювати Інститут народної творчості та мистецтва АН УРСР. Широко відзначалося 50-річчя від дня народження поета: були нові поетичні збірки й державні нагороди…
Та минуло небагато часу — і на його голову посипалися тяжкі удари. Сталося це, коли з’явилися макабричні ждановські постанови ЦК ВКП (б). Голову Президії СПУ М.Рильського катували за те, що «не вжив заходів, щоб вчасно засудити в пресі і на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій».
Попри страшні перипетії долі М.Рильський мав колосальний творчий, науковий і моральний авторитет, розуміння й любов народу. Він був близький, зрозумілий, однаково органічний — і в академічній тозі, і в куфайці мисливця чи рибалки. Для нинішніх поколінь він – поет-мудрець, глибокий філософ, неперевершений перекладач, тонкий лірик – poeta Maximus, як називав його замолоду Микола Зеров. (За В.Панченком).
