Користуючись канікулярним перепочинком для учнів, учителі Глибоцького ліцею продовжували підвищувати фаховий рівень. Традиційну  форму науково-методичної роботи, педагогічні читання, цього разу присвятили 75-ій річниці від дня народження славетного буковинця, талановитого  режисера, неперевершеного актора, українця-патріота Івана Миколайчука.

     Повідомлення філологів ліцею про життя і творчість великого земляка значно доповнили тематична стіннівка учнів, виставка книжок та ілюстрацій, цікавий документальний фільм «Щоби пам’ятали». Але цього було надто мало. Щоби глибше розкрити сутність талановитого самородка   українського поетичного кіно з Чорториї, ми одностайно вирішили завітати на батьківщину Івана…

     Останній березневий день видався напрочуд сонячним і теплим. Надзвичайно тішили нас ознаки відродження природи: бездонне голубе небо, молода  прозелень  і білий цвіт аличі,  веселі переспіви пташок, граціозні постави лелек у гніздах. Біло-чорні великі птахи безпечно господарювали ледве не у кожному дворі з невеличкими ошатними будиночками, що вишикувалися обабіч дороги.    Заклопотані весняно-польовими роботами, завзято працювали і їх мешканці –   надзвичайно дбайливі і талановиті хазяї. І це зрозуміло: весняний день рік годує.

     І ось наш автобус зупинився у вузенькій сільській вуличці імені славетної кінозірки 60-70-их років минулого століття – Івана Васильовича Миколайчука.

     Проходимо до кінця вулиці, трошки піднімаємося на горбок – і за звичайнісіньким зеленим парканом бачимо єдину на все село скромну смерекову хатку, яка нічим не вирізнялася колись…

     Попри плетений з лози паркан прямуємо до невеличкого обійстя, порослого молодою травичкою. Ось він, музей-садиба, наукова реконструкція хати, в якій жила родина Миколайчуків: пофарбована синім призьба, маленькі віконця, лавиця…

     Перед хатою – погруддя актора, увінчане квітами, трохи далі розташувалися вулики, а побіля них стара криниця із живильною водою.

     Нас гостинно запрошує до оселі племінник митця, Михайло Грицюк.

У хаті-музеї все так, як було при житті Івана: дві маленькі кімнатки, вузенькі сіни. Ось кам’яні жорна, старий ткацький верстат, широка лавиця під вікном, велика піч, заставлена різноманітними глиняними горщиками, мисник із різнокольоровими тарілками, заквітчані рушниками стіни, давні ікони, старенький молитовник за сволоком, валізка Івана, з якою він їздив до Чернівців на навчання. У колисці, яка розташована посеред кімнати, виколисали десять дітей... А тепер експозицію музею доповнюють численні родинні та акторські світлини митця.

     Іван був четвертим і найталановитішим з усіх дітей, але зовсім не мріяв стати актором. Зрештою, перший кінофільм у своєму житті побачив лише у тринадцятирічному віці, акторством захопився, коли зіграв роль діда Гната у виставі «Безталанна» при самодіяльному театрі у сільському клубі. 

Мріючи про сцену, вступив до Чернівецького музучилища по класу баяна (1957), у 1961 р. – у театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, а за чотири роки закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Далі в його житті було 34 кіноролі, 2 режисерські роботи, 9 сценаріїв і слава… Увесь світ визнав талант українського актора, режисера і композитора. Це близько десяти призів і нагород на міжнародних фестивалях у Києві, Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата ,

звання «Заслужений артист України» за роль Миколи у кінофільмі «Камінний хрест», приз на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе «За кращу режисуру», орден «Дружби народів». Незважаючи на всенародну любов, звання народного артиста Івану не дісталося через тавро «націоналіста», а Шевченківську премію та орден «Лицар Вітчизни» актор отримав посмертно.

     Найвидатнішими ролями Івана Миколайчука стали ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964), Івана Палійчука («Тіні забутих предків», 1964), комісара Громова («Комісари»), козака Василя («Пропала грамота»). У фільмі «Білий птах з чорною ознакою» (1971) він виступає ще й як сценарист. Перша режисерська робота – яскравий фільм «Вавілон ХХ» (1979).  Іван Миколайчук зіграв також у фільмах «Гадюка» (1965), «Бур’ян» (1966), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Захар Беркут» (1971), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983). Але найбільшого міжнародного визнання приніс режисеру фільм за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», який отримав 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцяти одній країні світу, тому Іван Миколайчук увійшов до книги рекордів Гіннеса! Майстерною грою Івана захоплювалися легенди світового кінематографа: Фелліні, Антоніоні, Куросава, Анджей Вайда,  Жан-Поль Бельмондо.

     Тривалим і цікавим було спілкування з паном Михайлом. На прощання ми отримали його автограф на світлині дядька, зробили запис у книзі відгуків та загальну фотографію з привітним екскурсоводом.

     Іван Миколайчук ніколи не забував батьківщину, завжди навідувався до Чорториї на різдвяні свята. Узимку 1987 року, незадовго після смерті актора, в село вперше прилетіли зимувати лебеді і стали навідуватися сюди щороку.  Місцеві вважають, що то повернулася душа Івана Миколайчука. І хоча величні птахи вже відлетіли, ми все-таки зробили прогулянку Івановими озерами, де побачили одну пару чарівних лебедів-шипунів... 

    Повернення додому… Залишаються позаду мальовничі краєвиди Кіцманщини, неначе кадри кінострічок про Україну Івана Миколайчука.  Він був геніальним дитям своєї землі і свого часу. Доля відпустила митцеві лише 46 років, але щасливих, попри всі труднощі і випробування славою. Недарма його називають обличчям і душею українського поетичного кіно, бо залишився самим собою, щирим і чесним. Саме так вважав і кінорежисер славнозвісних «Тіней забутих предків» Сергій Параджанов, тому казав: « Іван грав, наче жив. Якби моя воля, заборонив би Миколайчуку зніматися, бо так зіграти можна тільки раз».