Вчителі наші, люди прекрасні,

А наша школа, ніби весна,

Живе тут пісня, легенда і казка,

Кращої школи у світі нема.

Про людей і різні події споминають,

І про тих, що пройшли через страшні часи війни,

І про матерів, які не знали, куди йдуть їхні сини.

Сьогодні я вам розкажу

Про свого рідного дідуся, який пройшов Афганську війну,

Який бачив смерть очима своїми,

А війна та лишила в його серці руїни.

Він у мене Іваном зветься,

І народився в Йорданештах,

Виростила його матуся сама,

І маленького Івана з собою в колгосп брала.

Тяжко їй було, рідненька,

 Виростила його саменька.

Виріс Іван і навчався у школі,

 І мамі допомогав сапати у полі,

Але одного дня у військомат викликають,

Івана в армію відправляють.

Горю матері немає меж,

У Івана серце розривається теж,

Бо як матусю саму залишати,

Хто їй буде допомогати,

Але й Батьківщині борг треба віддати.

Прощається з мамою, їде служити,

Не знаючи  навіть куди він піде,

 Дійшов до Кіцманя, кажуть, що в Череповец направляють

Але хлопців відправляють, його ще на один день залишають.

На другий день їх знову збирають,

 І поїздом  всіх кудись направляють,

Навіть натяку не дали, що в Ашхабад йдуть,

І, що там на навчання лишуть.

Так тиждень вони в поїзді йшли,

 А за день перед приїздом до них підійшли,

 І сказали: "Знаєте, хлопці, в Ашхабад ми їдемо,

На навчання туди вас ведемо."

 Розказує дід:

"Шість місяців навчання пройшли,

А потім в місто Кушка нас відвезли,

Тут, в аеропорті п'ять днів вертоліт чекали,

Дуже мало їли, майже не спали.

На п'ятий день два військові вертольоти приземлились,

Взяли нас і через сорок п'ять хвилин в Кундузі зупинились.

І кажуть , що ми будемо воювати,

І аеропорт міста Кундуз захищати.

Уявляєте, як їм було, коли сказали,

 Що війна йде, і всюди бачить завали,

А вони мають воювати,

І  Афганістан - чужу  країну захищати.

В Кундузі  в артилерійській батереї воював,

За домівкою дуже-дуже сумував,

Але про сум бідні солдати зразу забували,

 Коли на чергове завдання відправляли.

Бідненький мій, бачив смерть своїми очима,

 І як помирали його побратими,

І їхня машина на міні підірвалась,

 Але обійшлося без жертв, а вдуші рана лишалась.

 І досі про той випадок споминає,

 І момент той в його очах сльози лишає,

 Розповідає, що був в такій напрузі,

 Що забував навіть писати рідній матусі.

А вона не знала, про що і думати, бідна,

Думала, що може померла дитина її, рідна,

 Писати у військомат подалася,

 Що з ним сталося - дізнаватись.

Там її заспокоїли, що він є, він живий,

І що через місяць повернеться, сповнений надій.

 І тоді солдат заставляли кожного дня писати,

 І по одному листу додому відправляти.

Повернувся додому він живий,

Але скількі болі, зруйнованих надій,

Пройшли роки, але в душі болить,

Бо два роки війни - це не одна мить,

Це біль, який в душі завжди щемить.

Але на війні в Афгані не лише він воював,

А з села ще його  друг Костянтин побував,

 З дідусем кожного року на вшанування йдуть,

 І біля пам'ятника воїнам- афганцям квіти кладуть,

Радіють, що про них не забувають,

Дату пам`ятну в лютому відзначають.

Але пройшли роки і знову війна,

Не в Афгані,- то плаче Вкраїна моя,

Але я вірю, що миру буде,

 І  Бог невинних людей не забуде

А вам, читачам, я від усього серця бажаю,

 Миру в душі і злагоди без краю.

учень 6-го класу

Йорданештської ЗОШ №2

Опаіць Микола