Середа, 17.04.2024, 20:03















Ви увійшли як Гість
Група "Гості"RSS
Освітній простір Глибоччини


          Головна           Діяльність районного методичного центру          Мій профіль          Вихід
Вхід на сайт

Наше планування
ЗНО 2019-2020
Олімпіади 2020
Закон "Про освіту"
Дошкільна освіта
Ліцензування
Категорії розділу
Зовнішнє незалежне оцінювання 2018 [143]
Методична робота [207]
Дошкільна освіта [72]
Позашкільна освіта [33]
Виховна робота [106]
Психологічна служба [74]
Державна підсумкова атестація навчальних досягнень учнів [24]
Атестаційна експертиза закладів освіти району [13]
Атестація педагогічних кадрів [20]
Підготовка до нового навчального року та до осінньо-зимового періоду [45]
Всеукраїнські олімпіади [311]
Юна еліта Глибоччини. Робота з обдарованими дітьми [91]
Оздоровленя учнів, проведення екскурсій, навчальної практики [28]
Кадрова робота [18]
Інформатизація та компютеризація освітніх закладів [40]
Охорона праці та безпека життєдіяльності, дитячий травматизм [25]
Організація підвозу учасників навчально-виховного процесу [10]
Цивільний захист [5]
Педагогічна скарбничка, майстерня новаторства [59]
Психолого-медико-педагогічна консультація [15]
Діяльність освітніх округів [8]
Профілактика злочинності та насильства в сім’ї [9]
"Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття". [4]
Заходи щодо вшанування в 2014 році ювілею Т.Г. Шевченка
2016 рік в Україні Рік англійської мови [3]
2016 рік в Україні оголошено Роком англійської мови
Стратегія виховання особистості в системі освіти Глибоцького району на 2016-2025 роки [3]
Олімпіади 2018 [91]
Вчитель року - 2018 [6]
Закон України "Про освіту" [8]
Фінансова діяльність управління [20]
Літній мовний табір [16]
Підсумки 2018 - 2019 рр. [42]
Меню сайту
Крилаті вислови
На сайті працюють

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
На сайті працювали
Вік сайту
Команда сайту
Головна » Файли » Напрямки роботи » Виховна робота

Степан Бандера-герой нації.
27.01.2017, 18:19

Постать Бандери після смерті й надалі залишається в епіцентрі боротьби, як символ українського визвольного руху  та постійно використовується в політичній та збройній боротьбі.

Визнання й вшанування усіх без винятку борців за волю України – свідчення зрілості України як держави, яка сама вирішує, яких героїв їй шанувати і яке майбутнє їй будувати.

Про Степана Бандеру зараз багато говорять, але, на жаль, мало читають. Зрозуміло ж – часу обмаль, а інформації навколо нас все більше і більше. А між тим, в статтях Степана Бандери ми можемо знайти доволі правильні прогнози подій останніх двох десятиріч:  розпад СРСР,  перебудову  те, що відрізняє його від численних західних політологів,-  він не дає себе обдурити зміною вивісок та за новою формою бачить той самий споконвічний зміст. «Зміна комуністичного режиму на позірний демократичний жодним чином не змінить ставлення Москви до підкорених народів», – ось головний меседж Бандери.

«Якщо завтра на зміну більшовизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійності України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні» - пише Бандера в 1950 році в статті «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанc».

Бандера пророче передбачає майбутню «перебудову».  Він прогнозує, що «у Московщині може прийти протибільшовицький революційний зрив після того, як підіймуться революційні повстання поневолених народів,  як вони будуть успішно поширюватись, а більшовизм вже не зможе їх здавити. Від цього революція може перекинутись і на московський народ. Там вона матиме характер суспільний і протирежимний — ліквідування більшовицької системи, більшовицького режиму».

Так і сталося: замість червоного прапору,  над Кремлем піднявся триколор, але кремлівська політика дуже швидко повернулася на звичні рейки агресивного колоніалізму тому, що «наново підійме голову московський імперіялізм, може, в кількох різних формах, напевно і в протибільшовицькій революції, та цілою силою звернеться проти визвольних революцій інших народів, насамперед проти України».

Отже: «БАНДЕРА Степан (1909 – 59), український народний діяч; у 1928 році заснував Українську військову організацію, перетворену згодом в Організацію українських націоналістів (ОУН); у 1936 році засуджений судом до страти (замінена на довічне ув'язнення) за участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Б. Перацького; вийшов на свободу внаслідок початку розпочинання 2-ої світової війни; у 1940 році очолив фракцію, що відкололася від Організації українських націоналістів - (ОУН-бандерівці); до червня 1941 року співпрацював з німцями, після невдалої спроби виступити за незалежність України був в серпні 1941 року кинутий в концтабір Заксенхаузен, де знаходився до лютого 1945р. В результаті цього арешту став ворогом обох режимів в рівній мірі; після війни керував своєю фракцією ОУН і очолював Українську підпільну визвольну раду. Убитий у Мюнхені агентом КДБ».

Степан Андрійович Бандера («бандера» – в перекладі сучасною мовою означає «прапор» або є аналогом сучасного прізвища бондар) народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калушського повіту Галичини (зараз - Івано-Франківська область), що входив у той час в Австро-Угорську імперію.

Батько, Андрій Бандера, був греко-католицьким священиком у тому ж селі і походив зі Стрия з міщанської родини Михайла і Розалії (дівоче прізвище – Білецька) Бандер. Мати, Мирослава, була донькою священика з Угринова Старого – Володимира Глодзінського і Катерини (з дому Кушлик). Степан був другою дитиною після старшої сестри Марти. Окрім нього в сім'ї росли три брати і три сестри.

Дитячі роки, проведені в рідному селі, проходили в атмосфері українського патріотизму. У батька, який мав університетську освіту, була велика бібліотека. Часто в домі бували активні учасники національного і політичного життя Галичини. Дядьки Бандери були відомими в Галичині постатями, Павло Глодзінський – один із засновників "Маслосоюзу" і "Сільського господаря", а Ярослав Веселовський – посол до Віденського парламенту.

У жовтні-листопаді 1918 року хлопець, як він сам пише, "пережив хвилюючі події відродження і будови української держави". Особливий вплив на національну самосвідомість С. Бандери справили урочистості, що проходили в січні 1919 року з нагоди возз'єднання західно-української Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу. Літом того ж року до Галичини вторглися війська Польщі, озброєні і посилені Антантою.

Під час українсько-польської війни батько, Андрій Бандера, добровільно зголосився до Української Галицької Армії і одягнув військовий стрій, став військовим капеланом.

Він перебув усю історію УГА на Наддніпрянщині, воював з більшовиками і білогвардійцями. До Галичини повернувся влітку 1920 року. Українська Народна Республіка перестала існувати. Галичина була окупована Польщею.

Поразка Українських Січових Стрільців призвела до саморозпуску Стрілецької Ради (липень 1920 року, Прага). А у вересні того ж року у Відні група офіцерів заснувала «Українську військову організацію» (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач «січових стрільців», які входили в армію УНР, досвідчений організатор і авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш відома акція УВО – невдалий замах на главу польської держави Пілсудського.

Восени 1919 року Степан склав вступні іспити в українську гімназію класичного типу у місті Стрий. Навесні 1921 року померла мати Мирослава Бандера від туберкульозу. Сам Степан з дитинства страждав ревматизмом суглобів, і цього року тривалий час лежав в лікарні. Проте у вільний від занять час він працював у господарстві діда. А починаючи з четвертого класу Степан Бандера давав уроки, заробляючи кошти на власні витрати. Навчання в гімназії проходило під наглядом польських властей. Але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст. Проте головне національно-патріотичне виховання гімназисти отримували в шкільних молодіжних організаціях. Разом з легальними організаціями Пласт і Сокіл, були і нелегальні гуртки, що займалися збором коштів для підтримки нелегальних українських періодичних видань, бойкотом заходів польських властей. Починаючи з четвертого класу, Бандера входив в нелегальну організацію, в її керівний орган гімназії. У 1927 році С. Бандера успішно склав іспити на атестат зрілості.

У 1928 році С. Бандера вступив до Львівської Політехнічної Школи на агрономічний відділ і до 1934 року пройшов повний курс за фахом інженера-агронома. Проте захистити диплом не встиг, оскільки був заарештований.

На території Галичини в різний час діяли різноманітні легальні, напівлегальні і нелегальні організації, що ставили собі за мету захист українських національних інтересів. У 1914 році українські емігранти з царської Росії заснували «Союз визволення України» (СВУ), який вперше недвозначно поставив собі за мету домагатися створення незалежної української держави. У 1920 році в Празі група офіцерів заснувала «Українську військову організацію» (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач «січових стрільців», які входили в армію УНР, досвідчений організатор і авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш відома акція УВО – невдалий замах на главу польської держави Пілсудського, вчинений у 1921 році. Під патронажем УВО перебували патріотичні молодіжні організації. Степан Бандера став членом УВО в 1928 році. У 1929 році у Відні українські молодіжні організації за участю УВО провели об'єднавчий конгрес, на якому і була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), куди увійшов і Бандера. Пізніше, в 1932 році, відбулося злиття ОУН і УВО. Остання стала підрозділом ОУН.

 

У 1934  році був здійснений замах на життя міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, в результаті якого він був убитий. Цей акт засудили найбільша українська політична партія Українське національно-демократичне об'єднання і глава греко-католицької єпархії митрополит Андрій Шептицький. Але ці спроби не давали відчутного результату.

За участь у підготовці замаху на Перацького С. Бандера був заарештований і на початку 1936 року разом з одинадцятьма іншими обвинуваченими був засуджений Варшавським окружним судом. С. Бандера був приречений до страти. По амністії, оголошеній польським сеймом раніше і по іншому приводу, страта була замінена довічним увязненням. Утримувався він у в'язниці в умовах суворої ізоляції. Після нападу Німеччини на Польщу містечко, в якому знаходилася в'язниця, бомбардувалося. 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ стало критичним, тюремна охорона розбіглася. С. Бандеру випустили з камери-одиночки увязнені, що звільнилися, українські націоналісти.

В період з 1939року ОУН при чисельності близько 20 тис. членів мала великий вплив на українське населення. У організації були внутрішні конфлікти: між молодими малодосвідченими, нетерплячими і досвідченішими і розсудливішими, такими, що пройшли війну і революцію, між керівництвом ОУН, що жили в комфортних умовах еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали в умовах підпілля і поліцейського переслідування. Є. Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний хист, міг гасити суперечності, не давати їм розвиватися. Загибель Коновальця від рук радянського агента Судоплатова в 1938 році у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху України. Його наступником вбачався найближчий соратник Андрій Мельник – добре освічена людина, стримана і терпима. Фракція його прихильників, скориставшись тим, що більшість їх суперників – бандерівців – знаходилося у в'язницях, в серпні 1939 року на конференції в Римі проголосила керівником ОУН полковника Мельника. Тут слід зазначити, що ОУН мала розгалужену структуру: разом з регіональними відділеннями були і закордонні відділення, в основному на території колишньої Австро-угорської імперії, а також на території Італії. У Римі знаходилось центральне правління. Подальші події набули драматичного оберту для українського національно-визвольного руху.

Опинившись на волі, С. Бандера прибув до Львова. За декілька днів до цього Львів був зайнятий Червоною Армією. Спочатку знаходитися там було відносно безпечно. Незабаром через кур'єра він отримав запрошення прибути до Кракова для узгодження подальших планів ОУН. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилася у в'язниці. Довелося нелегально переходити радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Після нетривалого лікування, після нарад в Кракові, а потім у Відні, Бандера був делегований до Риму для переговорів з Мельником. Події розвивалися стрімко, а центральне керівництво проявляло повільність, що не влаштовувало Бандеру і його прихильників. У вересні 1939 року Бандера поставив завдання перед регіональними відділеннями створювати озброєне підпілля для боротьби з будь-ким, хто стане на шляху до незалежності України. Список розбіжностей – організаційних і політичних, які необхідно було усунути в переговорах з Мельником - був достатньо великий. Незадоволеність членів ОУН з підпілля керівництвом ОУН наближалося до критичної точки. Крім того, була підозра у зраді найближчого оточення Мельника, оскільки масові арешти в Галичині і Волині заторкнули переважно прихильників Бандери. Головна ж розбіжність була в стратегії ведення національно-визвольної боротьби.

Бандера зі своїми однодумцями вважали за необхідне підтримувати контакти ОУН як з країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, не зближуючись ні з яким угрупуванням. Розраховувати необхідно на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили не спроможна. У незалежності України західні країни не зацікавлені. Це ними було вже продемонстровано в двадцяті роки. Німеччина ж тоді визнала незалежність України. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Створювати озброєне підпілля не можна. Це викличе роздратування німецьких властей і репресії з їх боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

Не зумівши досягти компромісу, обидва угрупування проголосили себе єдино законним керівництвом ОУН. У лютому 1940 року у Кракові фракція Бандери, в яку входила в основному молодь і складала чисельну більшість ОУН, провела конференцію, на якій відкинула рішення римської конференції і вибрала своїм лідером Степана Бандеру. Таким чином оформився розкол ОУН на бандерівців – ОУН-Б або ОУН-Р (революційна) і на мельниківців – ОУН-м. Надалі антагонізм між фракціями досягав такого напруження, що вони нерідко билися з таким же озлобленням, з яким вони билися проти ворогів незалежної України.

30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу у присутності декількох німецьких генералів, але без санкції на те німецької адміністрації бандерівці проголосили «Акт відродження Української держави». Було також утворено Український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецько, найближчим соратником С. Бандери. Крім того, услід за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони Оунівців по 7-12 чоловік, всього біля 2000 чоловік, для організації українських органів місцевого самоврядування, перехоплюючи ініціативу у німецьких окупаційних властей. Один з таких загонів очолив молодший брат Степана – Богдан, де він і загинув у 1942 чи 1943 році.

Реакція німецьких властей на акцію бандерівців у Львові відбулась досить швидко: 5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера. а 9-го - у Львові Я. Стецько. За ними до Німеччини вирушила дружина С. Бандери Марта з тримісячною донькою Наталкою. У Берліні, куди доставили їх для суду, С. Бандері пояснили, що німці до України прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічної відміни Акту відродження. Не добившись згоди, Бандеру ув'язнили спочатку у в’язницю, а потім - у концтабір Заксенхаузен (відмітимо, що у тому ж концтаборі знаходився Яків Джугашвілі), де Степан утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами – до грудня) 1944 року. Оскільки німці вимушені були піти з України, а бандерівці воювали як з німецькими, так і радянськими військами, німецькому командуванню виявилося вигідним звільнити його. При звільненні Бандері було вчинено пропозицію про співпрацю, яку він відхилив. На волі його чекали сумні новини: братів Олексія, доктора політекономії та Василя, випускника Львівського університету факультету філософії, у 1942 році у Освенцимі забили насмерть ув’язнені поляки.

Восени 1941 року мельниківці у Києві також спробували сформувати український уряд. Але ця спроба також була жорстоко придушена. Було заарештовано і на початку 1942 року розстріляно в Бабиному Яру понад 40 провідних діячів ОУН-м, зокрема відому українську поетесу 35-річну Олену Телігу, голову спілки письменників.

Повстанцы УПА в строюДо осені 1941 року порізнені українські озброєні загони Полісся об'єдналися в партизанське з'єднання «Поліська січ». У міру розгортання масового нацистського терору на Україні розросталися партизанські загони. Восени 1942 року не без примусу з боку ОУН-бандерівців відбулося об'єднання партизанських загонів бандерівців, мельниківців та «Поліської січі» в Українську повстанську Армію (УПА) на чолі з одним з організаторів ОУН, вищим офіцером недавно розпущеного батальйону «Нахтігаль» Романом Шухевичем (генерал Тарас Чупрінка). У 43-44 році її чисельність досягала 100 тис. бійців і вона контролювала Волинь, Полісся і Галичину. У її складі були загони інших національностей – азербайджанців, грузин, казахів і інших націй, усього 15 таких загонів. До весни 1944 року командування Радянської Армії і НКВД відносилося із симпатією до українського націоналістичного руху. Проте далі радянська пропаганда починає Оунівців ототожнювати з гітлерівцями. З того часу для ОУН-УПА надходить другий етап боротьби – вони починають воювати також і з Радянською Армією. Ця війна продовжувалась майже десятиліття – до середини п’ятдесятих років.

УПА вела озброєну боротьбу не тільки з нацистськими і радянськими військами, постійна війна йшла і з червоними партизанами, а на території Волині, Полісся і Холмщини наджорстокі битви відбувалися з польською Армією Крайової. Цей озброєний конфлікт мав велику передісторію і супроводжувався етнічними чищеннями в самій бузувірській формі з обох боків. ОУН-УПА в кінці 1942 року зверталася до радянських партизанів з пропозицією про координацію бойових дій проти німців, але домовлятися не вдавалося. Неприязні відносини перейшли в озброєні сутички. А вже в жовтні і листопаді 1943 року, наприклад, УПА провела 47 боїв з німецькими військами і 54 з радянськими партизанами. Після офіційного закінчення Другої світової війни проти УПА вели бойові дії регулярні війська Радянської Армії. Так, в 1946 році відбулися близько двох тисяч боїв і озброєних сутичок, в 1948 – близько півтори тисячі. Під Москвою було організовано декілька баз підготовки кадрів для боротьби з партизанським рухом в Західній Україні. З розсекречених матеріалів стало відомо, що на 15 лютого 1945 року в західних областях України діяли 292 винищувальних батальйони і 2 336 груп сприяння. Частина з них була екіпірованою під бійців УПА і відрізнялася пекельною жорстокістю по відношенню до мирних жителів. Даний факт останнім часом став надбанням гласності російських ЗМІ. У вказані роки серед увязнених Гулагу кожен другий був українцем. І лише після загибелі 5 березня 1950 року командувача УПА Р. Шухевича організований опір в Західній Україні пішов на спад. Окремі загони і залишки підпілля діяли до середини 50-х років.

Після виходу з концтабору Степану Бандері потрапити до України вже не вдалося. Центральні органи ОУН після закінчення війни знаходилися на території Західної Німеччини. На засіданні ради керівництва ОУН Бандеру обирають в бюро керівництва, в якому за ним закріплюють Закордонні частини ОУН. На конференції у 1947 році його обирають керівником всієї Організації українських націоналістів. До цього часу в Закордонних частинах виникає опозиція Бандері, яка дорікає йому в диктаторських амбіціях, а ОУН у тому, що вона перетворилася на неокомуністичну організацію . Після тривалих дискусій Бандера вирішує подати у відставку і їхати до України. Проте відставка прийнята не була. Від частини посад вдалося позбавитися. Конференції, що проводилися, в 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обирали його главою керівництва ОУН.

15 жовтня 1959 року Степан Бандера відпустив охорону і увійшов до під'їзду будинку, у якому він жив із сім'єю. На сходах його зустріла людина, яку Бандера вже бачив раніше у церкві. Із спеціального пістолета той вистрілив у обличчя Степану Бандері струменем розчину цианістого калію. Бандера впав, пакети з покупками покотилися вниз по сходах. Особливістю вбивства цією отрутою є повне маскування під смерть від серцевого нападу.

Вбивцею виявився агент КДБ 30-річний українець Богдан Сташинський. Незабаром особисто Шелепін у Москві йому вручив орден «Бойового Червоного Прапора».

В день трьохріччя смерті Степана Бандери на суді виступила його дочка Наталія. Вона сказала, що втрата батька є важкою і непоправною, але не єдиною втратою. Її рід по батькові і матері буквально знищений. Її дід по матері був полковим священиком і загинув у 1-у Світову війну. Бабуся, вчителька по професії, виховувала дочку і сина, дядька Лева, одна. І бабуся, і дядько загинули у 2-у Світову війну. Здоров'я її матері Ярослави Бандери зараз підірване. Після арешту батька в 1941 році її мати з нею, немовлям, відправилася до Берліна, щоб бути ближче до чоловіка. Роки війни в чужій країні для матері з маленькою дитиною на руках були роками фізичних і душевних страждань. Після виходу батька з концтабору він зайнявся справами ОУН. «Ми з матір'ю під вигаданими прізвищами вимушені були ховатися від радянських еміграційних властей і КДБ, агенти яких діяли на всій території Німеччини і Австрії. З татом бачилися ми рідко, кілька разів на рік. Якийсь час в 1947 році ми жили у лісі у відокремленому будиночку, в маленькій кімнаті без електрики, в сутужних умовах, оскільки на той час у мене з'явилися маленький брат і сестра». Шестирічній Наталії доводилося ходити за шість кілометрів лісом до школи. Сім'я недоїдала, діти росли хворобливими. У 1948–1950 роках вони без батька під вигаданим прізвищем жили у таборі для біженців. Зустрічі з батьком були такі рідкісні, що вона навіть забула тата. Чотири роки після цього вони жили у маленькому селі Брайтбрун. Тут батько міг бувати з сім'єю частіше, майже щодня. Не дивлячись на зайнятість, тато приділяв час для занять з дітьми українською мовою. Брат і сестра в 4-5-річному віці вже вміли читати і писати українською. З Наталкою він займався історією, географією і літературою. У 1954 році вони переїхали жити до Мюнхена. Тут батько зміг бувати удома регулярно.

З 13 років Наталка почала читати українські газети, в яких часто зустрічала ім'я Степана Бандери. Хто це – вона не знала, поки один з його товаришів, які тата супроводжували постійно, випадково не обмовився. Її припущення несподівано підтвердилися. Вона зрозуміла, яка відповідальна таємниця для неї відкрилася, і що цю таємницю потрібно берегти від маленького брата і сестри, які могли проговоритися у дворі або в школі.

Свій виступ Наталія Бандера завершила словами: «Мій незабутній тато виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога і незалежну вільну Україну».

Категорія: Виховна робота | Додав: Ulia_RMC
Переглядів: 712 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
+1  
1 MN   (27.01.2017 18:29) [Материал]
applause applause applause applause : flower flower flower flower flower

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Підсумки

Юна Еліта

Фінанси

ЛМТ

Реєстрація ДНЗ

Сокіл "Джура"

Календар
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Пройди тестування

SMS листування

Copyright MyCorp © 2024